Історії жінок

Валя отримала замовлення організувати дитяче свято. Іменинницею виявилася дуже мила дівчинка, ну просто янголятко. Поруч крутилася її мама, а от тата не було. І цей факт переконував хвилюватися, адже тато мав дуже важливу роль у цьому заході. – Приїхав. За кілька хвилин буде на місці, – нарешті оголосила мама іменинниці. Чоловік справді з’явився буквально за хвилину. – Тобі він не здається знайомим? – тихенько прошепотіла Валі подружка. Валя глянула на татуся іменинниці і застигла на місці. – Цього не може бути! – тільки й подумала вона

– Валя!

Дівчина, що стояла на зупинці, обернулася і розпливлася в посмішці. Який дбайливий у неї чоловік! Здогадався, що вона дуже втомилася на роботі та приїхав!

– Щастить тобі, – заздрісно зазначила колега, якій до будинку ще добратися треба. – Я теж хочу, щоб мене додому возили, але мій чоловік і кроку зайвого зробити не може! Машину він, бачите, у гараж поставив. Таке відчуття, що цей самий гараж в іншому місті…

– Я просто дуже люблю Валю, – посміхаючись у всі тридцять два зуби, промовив Микола. – Як уявлю, що їй доводиться цілий день з малечею проводити, слухати постійні сльози та верески… Я б так точно не зміг! І якщо я можу полегшити їй життя хоча б у такій дрібниці, то це робитиму.

– Дякую! – Валя з якоюсь перевагою подивилася на колег і знову повернулася до чоловіка. – Поїхали! А то я ледве на ногах стою… Дітей багато, та ще й спека стоїть.

– До речі, – галантно відчиняючи двері перед своєю дамою, промовив Микола. – Може, заїдемо в кафе? Візьмемо по великій порції морозива з купою різних добавок?

– Чудова ідея!

– Яка вона наївна, – похитала головою Тетяна Вікторівна. – Любить він, а як же… Йому просто зручно. Валя йому і поїсти приготує і в квартирі прибере, немов безкоштовна хатня робітниця!

– Чому одразу хатня робітниця? Хіба це не обов’язки дружини забезпечувати комфорт чоловікові?

– Так то чоловікові … Микола за цей час її навіть з друзями не познайомив, що вже говорити про сім’ю! Та й разом жити не пропонує. Мені взагалі здається, що він одружений, – понизивши голос, промовила жінка. – Тільки Валі про це не говоріть! Образиться страшно.

********************************

– Валя, ну допоможи, чого тобі варте? – просила найкраща подруга дівчини. – Я не можу втратити таке гарне замовлення! Ти ж розумієш, що моя фірма тільки-но почала працювати!

– Ну, а я чим допомогти можу? – Втомлено відгукнулася Валя, відкладаючи книгу вбік. Віра не відступиться і сумуватиме, поки не отримає бажане.

– Ти ж вихователь, а отже вмієш поводитися з дітьми. Хочеш я тебе в принцесу одягну? Тобі всього потрібно з малечею пограти.

– Скільки років дітям? – Здалася Валя.

– П’ять-шість, – яскраво посміхнулася Віра. – Програма стандартна, години на дві. Дякую тобі, подруго! Я в боргу не залишусь!

– А я ж так хотіла провести вихідні з Миколою, – засмучено простягла дівчина, розглядаючи заставку на телефоні.

– Знаєш, якщо в тебе вже були плани… –

– О, плани у мене були! Грандіозні, слід сказати плани! Але Микола в останній момент сказав, що не зможе. Його у відрядження відправляють.

– Впевнена, що у відрядження? – обережно спитала Віра. Хлопець подруги їй зовсім не подобався. Якийсь він слизький, чи що. Очі постійно бігають, наче він щось приховує. На вихідні завжди зайнятий. З друзями не знайомить, та й сам ні з ким знайомиться не прагне.

– Впевнена! – твердо відповіла дівчина, відводячи погляд убік. Насправді вона ні в чому не була певна.

– Гаразд, я не хочу сваритися, тому всі свої думки залишу при собі. То що, давай сценарій подивимося?

***************************

Суботній ранок радував погляд яскравим сонцем і насиченим блакитним небом. Погода обіцяла бути просто чудовою, і хотілося б сподіватися, що так воно і буде. Дощ може зіпсувати дитині все свято, адже проходитиме воно у парку.

Віра разом із парочкою співробітників привезла на місце купу реквізиту. Валя навіть встигла здивуватися, навіщо стільки? Але потім все закрутилося, закрутилося, і ось вона вже в шикарній сукні і з короною на голові сидить у вельми зручному кріслі в оточенні купки дітей.

Іменинницею виявилася дуже мила дівчинка, білява, блакитноока, ну просто янголятко. Поруч крутилася її мама, а от тата не було видно. І цей факт переконував хвилюватися, адже тато мав дуже важливу роль у цьому заході.

– Він незабаром приїде, – посміхнулася дівчинка. – Він за тортиком поїхав.

Тато запізнювався. Сценарій довелося міняти на ходу, благо мама була адекватна і щиро вибачалася за чоловіка. Жінка через кожні п’ять хвилин набирала свого благовірного та цікавилася його місцезнаходженням. Нарешті вона полегшено видихнула.

– Приїхав. За кілька хвилин буде на місці.

Чоловік справді з’явився буквально за хвилину. Величезна коробка явно заважала його огляду, тому він йшов повільно й акуратно.

– Тобі він не здається знайомим? – тихенько прошепотіла Віра подружці. На душі у дівчини оселилося якесь погане передчуття.

– Мені звідси не видно, – не припиняючи посміхатися, сказала Валя. Роль принцеси потрібно відіграти до кінця.

– Це ж… – тихо прошепотіла Віра, розгледівши, нарешті, чоловіка. Він був не просто знайомим, він був каменем спотикання між двома подругами! Микола! – Валю, давай я тут сама все закінчу, добре?

– Ні, – трохи загальмовано відгукнулася дівчина. Вона теж роздивилася тата дівчинки. – Я впораюсь. Я ніколи не зіпсую дитині свято.

І Валя справді намагалася щосили. Вона посміхалася, жартувала, грала з дітьми… На Миколу вона намагалася не дивитись. Було важко. І дуже прикро. Хоча ставало зрозуміло, чому вони не могли з’їхатися. Він вже мав сім’ю! А вона… Ким вона була для нього?

– Валя – взяв за руку дівчину Микола. – Давай я тобі все поясню. Не хочу вислуховувати істерики.

– Істерик не буде, – байдуже відповіла дівчина. – І відпусти мою руку, на нас дивиться твоя дружина! Бачити тебе більше не хочу…

– Валя…

– Дай відповідь мені лише на одне запитання. Ким я була для тебе?

Чоловік мовчав. А що він міг відповісти?

– Зрозуміло. Не шукай більше зустрічей зі мною, і мій номер видали. Інакше я розповім твоїй дружині.

А може й справді розповісти?

Ця думка не залишала дівчину всю дорогу додому. Але, подумавши, вона вирішила промовчати. Це вже не її справа.

Вам також має сподобатись...

Люда вже спала, коли задзвенів її телефон. Вона спробувала відшукати слухавку, не відкриваючи очей, але ніяк не знаходила. – Телефон дзвонить, – невдоволено повідомив її чоловік Павло, закривши голову подушкою. Він сам ліг пізно, повернувся близько опівночі. Відкривши очі, Люда нарешті знайшла телефон. – Алло? – почувся голос сусідки її батька. – Людочко, це ти? – Так я. Це ви, тітко Тамаро? – Впізнала… – Звичайно, тітко Тамаро. Щось із татом? – Ой, Людочко, все погано! Зліг він. Я нічого не знаю, питали, хто його забиратиме… Люда підскочила на ліжку від несподіванки

Галина Петрівна зварила собі гречки, приготувала салатик з помідорів та огірків і сіла за стіл. Жінка пообідала, поставила чайник і заварила собі зеленого чаю. – Важко самій, – зітхнула вона. – Ну скоро Маринка моя приїде з сімʼєю, вже трохи веселіше буде. Галина Петрівна взяла чашку з чаєм і пішла на веранду. Погода була чудова. Вона задивилася в далечінь і задумалася про свою долю… Раптом жінка побачила, що вдалині хтось іде по дорозі з сумкою в руці. Галина Петрівна придивилася хто ж то такий, і очам своїм не повірила

Віка з Яною раз на місяць ходили разом у кафе. Вони розмовляли, обговорювали новини, знайомих. Частенько Яна позичала у подруги гроші, а та ніколи їй не відмовляла… Якось Віка подзвонила Яні. – Алло, подруго, привіт! – сказала вона в слухавку. – Нам треба терміново побачитись! Хочу поділитись з тобою чимось дуже важливим! Не по телефону! – Привіт, Віко! – сказала Яна. – Добре, я заїду до тебе після роботи… Яна приїхала до Віки як і обіцяла. – Ну, розказуй, що там у тебе сталося? – почала з порога вона. Віка загадково посміхнулася. Яна не розуміла, що відбувається

Олена зі своїми колегами, Жанною Андріївною та Марічкою, були на роботі. Настав час пообідати. Жінки нагріли в мікрохвильовці свої обіди, які принесли з дому. Вони нарізали огірочки й помідорчики, розклали їх на тарілці, і вже хотіли було зачинятися, як раптом у двері їх кабінету хтось постукав, але не зайшов. Жінки здивовано перезирнулися. Постукали ще раз. Ніхто знову так і не заходив… – І хто ж це, цікаво, у нас такий несміливий?! – нарешті не витримала Олена. Вона рішуче встала з-за столу і пішла відкривати. Олена прочинила двері й застигла від несподіванки