Ліза жила на другому поверсі п’ятиповерхівки. У цей будинок вони переїхали з чоловіком та п’ятирічний синочком три роки тому. Стосунки із сусідами Ліза підтримувала хороші, але не близькі, оскільки не вважала це за потрібне.
Тільки одна сусідка з іншого під’їзду, майже її ровесниця, Олена, часто почала спілкуватися з Лізою.
Вона любила виговоритися – все нарікала на свого недолугого чоловіка.
– От у тебе хороший чоловік, одразу видно, і працює, і не гульбанить, – хвалила вона Ігоря, чоловіка Лізи. – А мій Петрик недолугий коли гульбанить. І сваритися починає. Коли він гуляє, я навіть дочку відправляю до матері. Нам так важко…
Ліза співчутливо слухала і кивала, навіть не знаючи як поводитися при таких одкровеннях Олени.
Вони ж не були подругами. А Олена так і намагалася при кожній випадковій зустрічі у дворі поскаржитися на своє нещасне подружнє життя…
…Одного осіннього холодного вечора у двері Лізи наполегливо подзвонили. На порозі стояла Олена.
Вона стояла в одному халатику і домашніх капцях.
– Ой, Лізо, пусти мене, бо з чоловіком посварилися, – почала сусідка. – Дай посидіти в тебе, хоч зігрітись. Він завжди так… Донька до бабусі пішла.
Ліза впустила Олену і налила їй чаю. Чоловік Лізи, Ігор, визирнув на кухню. Побачивши, що дружина вислуховує скарги сусідки, привітався і пішов у кімнату.
Олена, плачучи, скаржилася на своє життя. Так минуло близько двох годин. Настав час спати. Олена подякувала Лізі і пішла до себе в надії, що чоловік вгамувався.
Коли Ліза закрила за нею двері, Ігор спитав:
– І що це було? Вона що, так щоразу до нас бігатиме? Цілий вечір просиділа, ми навіть з тобою не поговорили.
Ліза кивнула і відповіла:
– А що мені робити? Шкода її…
– То вона з ним розлучатися збирається? Або як? – запитав Ігор.
Ліза знизала плечима, і вони лягли спати.
Через кілька днів Ліза побачила у дворі Олену, що йшла під руку зі своїм чоловіком, як нічого й не було. Ліза була настільки вражена, що не могла відвести погляд від парочки.
Олена сухо привіталася з нею, кивнувши, і відвернулася.
Якийсь час сусідки не бачилися. Але якось знову у двері ввечері постукали.
Це була Олена. Картина повторилась. І цього разу Олена сварилася на свого чоловіка, сидячи на кухні з Лізою.
– Може, вам краще розлучитися? – запитала її Ліза.
Олена замовкла і потім відповіла:
– Та він, коли не гульбанить – хороший. І працює, і гроші приносить, і спокійний, і пробачення щоразу просить. Жаль мені його…
Ліза не стала більше нічого говорити. Того вечора Олена, просидівши на кухні у Лізи три години, знову пішла додому. Але протягом тижня вона приходила ще тричі. Чоловік гульбанив.
– І що вона зовсім до нас переселилася? – запитав Ігор у Лізи, не витримуючи вже її візитів.
– Їй нема куди, мабуть, більше йти. Не можу я не пустити її, – відповіла Ліза.
Через деякий час Ліза випадково дізналася від літньої сусідки, що виявляється, Олена вже у багатьох сусідів так сиділа, доки не набридала остаточно.
У своєму під’їзді її вже ніхто не пускає ще й тому, що чоловік Олени починає дзвонити у двері сусідів, де була його дружина, сварячись і на Олену, і на її всіх. Викликати когось Олена не хотіла.
Якось у Лізи була купа роботи. Вона зателефонувала чоловікові, попередивши, що затримається.
Ліза прийшла додому пізно. Вона зайшла у підʼїзд і одразу відчула приємний запах смаженої картоплі.
– О, хтось картопельку з часничком смажить, – подумала Ліза. – Треба й собі зараз приготувати.
Вона відкрила двері своїм ключем і зайшла до себе в квартиру.
Ліза зайшла на кухню й оторопіла від побаченого! Біля її плити стояла Олена, посміхалася і смажила картоплю!
– Ой, а ми тут з твоїм чоловіком хазяйнуємо без тебе, – сказала Олена. – Мій знову гульбанить…
Ліза дивилася на сусідку, яка спритно помішувала картоплю на її сковорідці і не розуміла, що це таке відбувається.
– Думаю, що я даремно сидітиму в тебе, ось хоч картоплі посмажу, ти ж не вечеряла. Разом і поїмо… – посміхаючись, сказала Олена.
Чоловік Лізи сидів на кухні і читав щось у телефоні.
Мабуть здивування Лізи було таке велике, і все було написано на її обличчі, що Олена раптом відклала лопатку і пішла до дверей.
– Ну гаразд, я пішла… – сказала вона.
– Я проведу, – Ліза пішла слідом.
У коридорі, відчиняючи двері, вона сказала:
– Можеш ображатись, чи ні – мені все одно. Але господарювати в моїй хаті не треба. Ти в себе порядок наводь у сім’ї. І більше сюди не приходь. Зрозуміло?
– Зрозуміло … – буркнула Олена. – Я хотіла як краще…
– Як краще роби у себе на кухні, – сказала Ліза. – І свого мужика годуй. До побачення.
Вона закрила двері. А коли повернулася на кухню, то взяла картоплю і викинула у смітник…
– Оце так дружина в мене! – засміявся Ігор.
– Ага, – посміхнулася Ліза.
– Ну, ось всі її візити й закінчилися, я думаю, – сказав Ігор. – Давно настав час їй все пояснити…
Маленький синочок забіг на кухню і запитав:
– Картоплею пахне, коли їсти будемо?!
– Зараз я вам за своїм секретним рецептом приготую! – сказала Ліза. – Ви ж любите мою картопельку?
– Любимо! – одночасно сказали і чоловік, і син.
І всі разом засміялися.