Історії жінок

Зоя з Сергієм одружилися. Жили молоді на орендованих квартирах. Потім вони купили невеликий будиночок у передмісті. Закохані мріяли на його місці збудувати новий, великий будинок, щоб майбутнім діткам було де побігати й погратися! Але доля вирішила інакше… Ішов рік за роком, а Зоя так і не мала дітей. Перші три роки молоді ще жартували з того, а потім занепокоїлися… Сергій почав по трохи гульбанити, затримуватись на роботі. Зоя добре запамʼятала той зимовий вечір. Дув вітер, закручуючи у вихорі сніг. Сергій прийшов з роботи, багато сварився, а потім сказав найгірше

За вікном, як і шість років тому, була хуртовина, дув вітер. Зоя визирнула у вікно й засмикнула фіранку. У цей момент у ліжечку заплакала маленька Злата. Зоя взяла доньку на руки і пригорнула до себе:

– Не плач, золотце моє, мама поруч.

А потім зловила себе на думці, що слово “мама” вимовляє спокійно, звикла за місяць. А вона ж стільки років мріяла стати мамою, але…

…Із Сергієм вони одружилися відразу після навчання, до цього два роки зустрічалися.

Жили молоді на орендованих квартирах, а потім купили невеликий будиночок у передмісті в селі.

Вони мріяли на його місці збудувати новий, щоб майбутнім діткам було де побігати, погратися.

Але доля вирішила інакше. Мрії не судилося збутися…

Ішов рік за роком, а Зоя так і не могла народити. Перші три роки молоді жартували з питання, коли будуть спадкоємці? А потім занепокоїлися…

Фахівці розводили руками:

– У вас все добре…

Сергій почав по трохи гульбанити, затримуватись на роботі.

…Шість років тому був такий самий зимовий вечір. Дув вітер, закручуючи у вихорі сніг.

А Сергій прийшов з роботи, наговорив багато неприємних слів, а потім сказав найгірше:

– Ти мені не потрібна, я йду…

Він зібрав речі, гримнув дверима і пішов.

Зоя так і залишилася стояти посеред кімнати, впустивши на підлогу теплу хустку, якою були вкриті плечі.

Сваритися і зупиняти чоловіка не було сил. Біля ніг крутилося, лащилося кошеня.

У його муркотінні Зої наче чулося:

– Все налагодиться, все погане забудеться…

Так і залишилася Зоя одна в старенькій хатці, тільки кіт прикрашав її самотність.

Незабаром у будинку з’явився захисник – велика вівчарка. Собачка була нічийна, жила на вулиці і якось прийшла до Зої.

Поклавши голову на коліна жінки, вона подивилася такими добрими очима, що Зоя обхопила руками:

– Тепер утрьох жити будемо!

Зоя була симпатична жінка. Працювала вона в невеликій фірмі.

Колектив був жіночий, та вона й не шукала зустрічі із чоловіками.

Останні слова чоловіка все ще стояли у вухах і повторювалися луною, варто тільки було згадати про нього або побачити якусь матусю з малюком…

…Із Дмитром вона познайомилася зовсім випадково. У їхню фірму він зайшов майже перед закриттям.

Зоя вже збиралася відключати комп’ютер. А йому терміново треба було замовити документ.

Колежанка йому відмовила, сказавши, що робочий день закінчено, треба було раніше приходити.

Зоя зглянулась і допомогла йому, а він запропонував її підвезти, як виявилося їм було по дорозі.

Так і познайомились. Дмитро був після розлучення. Шлюб не вдався. Він шкодував тільки сина Стаса, який залишився з матір’ю.

– Він їй не потрібен. На думці в неї тільки салони краси й ресторани. Шукає собі нового чоловіка, та й при мені шукала пригод, – одного разу поскаржився Дмитро.

Зоя переживала через нові стосунки. Зустрічалися вони довго, доки Дмитро не запропонував жити разом.

Тут Зоя розплакалася і зізналася, чому її залишив чоловік.

– Ось така я ніяка і нікудишня. Навіщо я тобі? Шукай молоду, яка зможе тобі народити…

Але Дмитро сказав:

– У мене вже є син. І я хочу жити з тобою не через це. Я полюбив тебе. Та й тобі я подобаюся. І ще не факт, що у нас не буде дітей. Зараз багато способів є.

Дмитро переїхав до Зої, купив ще одну ділянку поряд і почав будувати будинок.

Зрештою, сусіди побачили, що є така собі сусідка Зоя, і ця Зоя виявляється має чудову посмішку!

Зоя була щасливою! Вона часто гуляла із сином Дмитра на вихідних.

Сусідка, побачивши Дмитра, привітала його з новосіллям, а він радісний сказав:

– А ще мені Зоя донечку подарувала! У мене подвійне свято!

…Отак у житті буває. Не знаєш, де втратиш, а де надбаєш.

Але Зоя була нагороджена за своє добре серце, і тепер вона щаслива матуся…

Вам також має сподобатись...

Тетяна була на роботі, як раптом відчула, що почувається погано. Жінка пішла до начальства і відпросилася. Додому Тетяна приїхала на таксі о другій годині ночі – бо ж працювала у нічну зміну. Щоб нікого не будити, вона обережно відчинила двері своїм ключем. Заглянула в кімнату до доньки – Катруся міцно спала. Таня зайшла на кухню, випила гарячого чаю, і попрямувала у спальню. Вона ввімкнула ліхтарик на телефоні, щоб не розбудити Віктора, зайшла у спальню і застигла на місці. – Ось чого-чого, а такого я не очікувала! – тільки й вигукнула Тетяна

– Це міні-спідниця, Олено, схаменися! – співчутливо казала Марія подрузі. – А ця як тобі? – усміхнулася Олена. – Слухай, так ти не допоможеш своїй проблемі, – сказала Марія. Олена, яку недавно зрадив чоловік, помовчала. І вона пішла вибирати… Ще коротшу спідницю! – Стій, цю візьми, – наздогнала її Марія. – Ні, я таку не хочу. Сама носи, Марійко, – сказала Олена. – Вибач, але ти сама мені розповіла про зраду Вадима. Я розлучилася і хочу змінитися. І ще, я не розумію, чому він так хоче зберегти сім’ю, якщо у вас… Тобто у нього з коханкою, великі плани на майбутнє? Марія аж змінилася на обличчі від почутого

У Раїси Федорівни не стало сина. – Матусю, давай я поїсти принесу, – сказала їй дочка Тетяна і принесла тарілку супу. Раїса Федорівна глянула на суп. Він був жирний. Раптом вона згадала обіди її нелюбої невістки Лариси. Легкі бульйончики. Смачні котлетки на пару. Салати зі свіжих овочів. А тут навіть їсти не хотілося… – Чаю хочу, – тихо сказала вона. – Мамо, давай ми до тебе поки переїдемо з сестрою, – сказала Тетяна. – Ні. Хочу побути сама, – сухо відповіла жінка… А наступного дня вона подзвонила дочкам. Ті приїхали й застигли від побаченого

– Ігорівно! – Тетяна Петрівна стала навшпиньки біля паркану. – Ніно-о-о! Ніхто не відповів… Жінка прислухалася. За сараєм чувся голос її сусідки, Ніни Ігорівни. Відповідав їй чоловік – Віктор Максимович. – Знову сваряться, доведеться дзвонити! – вирішила Тетяна Петрівна. Вона пішла додому і взяла телефон. – Ой, Петрівно, а ти чого дзвониш? – відповіла Ніна Ігорівна. – Гукнути не могла? – А тебе догукаєшся?! – ахнула Тетяна Петрівна. – Я чого дзвоню. Справа у мене важлива… Почула я недавно розмову доньки з подругою. Так все про нас з тобою говорили! – І що ж вони там казали?! – Ігорівна не розуміла, що відбувається