Ірина та Андрій повернулися додому. Вони десять днів відпочивали на морі. Іра ще там зрозуміла, що відпочинок Андрію дається важко. Він весь час заглядав в телефон. Усміхався, писав, а іноді далеко відходив від неї, щоб поговорити. Він засиджувався в телефоні до ночі і потім лягав спати. На ранок Ірина з ним намагалася говорити, але він посилався на відпустку, що він відпочиває.
Іра на п’яту добу помітила смс на телефоні чоловіка. Андрій вже спав. Телефон був заблокований, але поки екран не вимкнувся вона прочитала: “На добраніч, коханий.” Писав якийсь Василь. Екран вимкнувся, але за кілька секунд знову засвітився. Ірина почала дивитися на телефон.
«Чому не бажаєш своїй коханій доброї ночі? Я сумую.» «Милий. Відповідай. Я чекаю на тебе.» «Коли ти вже приїдеш?» «Я теж хочу відпочивати з тобою.”
«І коли він мені все скаже», – подумала Ірина. – «Зачекаю. Просто треба морально підготуватись»
І ось вони вдома. План як «віддячити» чоловіку вже готовий. Та й у плані лише один пункт. Андрій працював у компанії її батька, якого нещодавно не стало. Зараз Іра очолила її, тільки ще не зовсім розібралася зі справами.
Одразу після приїзду Андрій пішов на зустріч із друзями. А швидше за все до коханки.
Ірина одразу зателефонувала до офісу. Лідія Василівна працювала в їхній компанії з самого відкриття. Все й усіх знала. Батько її дуже поважав, а Іра її просто любила. Та й вона Іру теж.
– Лідо Василівна. Привіт. Як у нас справи? Добре? Ну і добре. Підготуйте мені документи про звільнення мого чоловіка. Так. Точно. Прямо з сьогоднішнього дня. Ні, ви не дочули. Що написати? Не справляється з обов’язками. Ви краще знаєте, що писати у таких випадках. Ні. Не по-власному. Я його звільняю. Ну, звичайно, все розповім. Давно час було це зробити? Так, мабуть давно. До зустрічі. Я буду завтра.
– Ну от і все, – сама собі сказала Іра і пішла пити каву.
Сумувати причин не було. То була вже не перша інтрижка її чоловіка. Минулого разу вона пробачила його, батько довго вмовляв. Андрій добрий фахівець. Але походу він загрався.
– Вибач, тату, але тепер господиня я, – сказала вона, тримаючи портрет батька з жалобною стрічкою.
Так. Тепер головна вона. Хазяйка цієї квартири, заміського будинку батька, його міської квартири. А також бізнесу, який вона нещодавно отримала у спадок.
Син із сім’єю живе окремо. У нього теж є квартира та свій бізнес. Дружина працює разом із ним. Дідусь, ще коли жив, дуже допоміг йому.
– Оленко, як у вас справи? – Іра подзвонила невістці. – Як твої чоловіки? Великий та маленький. Добре. Я чекаю на вас у гості сьогодні. Ввечері побачимося.
Іра розкладала подарунки на стіл. Велику ракушку просив онук. Ну, а іншим просто курортні дрібниці.
Син із сім’єю приїхали ближче до вечора.
– А де тато?
– На зустрічі із друзями. Він так сказав.
– І ти йому віриш?
– Ні.
– Якось ти спокійно відповіла. Ти щось знаєш?
– Я знаю все. І скоро він дізнається, що я знаю.
– Ну, тепер дідуся немає. Не вмовлятиме тебе пробачити хорошого фахівця. А з роботи ти його теж виставиш?
– Вже.
– Ну, мамо, ти даєш.
– А ти дивися, Оленку не ображай. Такі, як вона, нині рідкість.
– У нас все добре. Ми все разом розпочинали. Хоч і за допомогою діда, та разом.
Син із сім’єю поїхали, так і не дочекавшись глави сімейства. Син про батька теж давно знав і не підтримував його.
Андрій з’явився ближче опівночі. Відразу ліг спати. А вранці Ірина, не чекаючи на нього, поїхала на роботу.
– Ірочко, – зустріла її Лідія Василівна. – Я все зробила. Ще, я вважаю, треба звільнити Тетяну. Новеньку з менеджерів. Не справляється вона.
– Тетяну?
– Так. Ми її на роботу нещодавно прийняли. Вона одразу з Андрієм фліртувати почала. А може, й раніше. І тому не справляється.
– А як прізвище?
– Василенко.
– Василь значить. Звільняємо.
– Добре. Я знала, що ви схвалите. Вчора вже звільнила. Разом із вашим чоловіком. Але вона ще не знає, вихідний брала. Зараз повідомимо.
– Як же я вас люблю, Лідо Василівно.
За годину до кабінету забіг Андрій.
– Як це розуміти?
– Що? Звільнення? А ти сам не знаєш?
– Ні.
– І не здогадуєшся?
– Ні.
– Господиня тепер я. Мій тато, твій тесть, за тебе більше не заступатиметься.
– Та де ти знайдеш такого, як я?
– Незамінних людей немає.
– Ти хочеш поквитатися зі мною за старе? Але ж ти вибачила.
– Ні. За нове. А тоді я просто послухала тата, але тепер його нема. А ти не змінився. Забирай свого «Василя» та прощай.
– Василя?
– А що ти так здивувався? Я все знаю. І ще. Речі свої збирай. Я більше не хочу бачити тебе вдома.
– Це наш дім.
– А ти добре подумай! Все було батькове, а тепер моє. Скажи дякую, що всі роки солодко їв, гуляв та відпочивав. А тепер ми розлучаємося.
– А куди я піду?
– У тебе є квартира. Ти ж купив батькам. Оформлена на тебе, я знаю. Ось туди і йди. Я навіть не претендуватиму на неї при розподілі майна. Хоча можу. А більше ділити нема чого. Ти сам знаєш. Грамотний спеціаліст.
Звичайно, Андрій все знав. Судитися з дружиною було марно.
Він пішов. А що йому ще лишалося? Шукає роботу.
Василь – Тетяна Василенко його покинула. Вона надіялася на веселе життя, але не тут було.
