Про кохання

Галина Іванівна з валізою та рюкзаком зібралася на дачу. Син підвіз її до самої хати, допоміг занести речі й поїхав… Жінка взялася за прибирання. Треба було протерти меблі й підлогу від пилу, вимити вікна, підв’язати дерева й кущі. Увечері в гості прийшов її сусід Дмитро Юрійович. Він був з повними руками смаколиків – полуничним варенням, медом і млинцями! Вони накрили стіл, обговорили плани на сезон, посміялися, згадуючи минуле. – Слухай, Галю, – раптом сказав сусід. – У мене є для тебе одна пропозиція… Жінка здивовано глянула на нього, не розуміючи, що відбувається

Галина Іванівна, можна сказати, втекла з побачення і зараз крокувала додому у розпачі.

Ось уже кілька років вона кожної зими намагалася налагодити особисте життя.

Спершу шукала оголошення в газетах, писала листи.

Потім зареєструвалася у соцмережах. Добре, що онуки любили бабусю і терпляче пояснювали, як користуватися смартфоном, коли вона вирішила його освоїти.

Спочатку доводилося все записувати в блокнотик і переживати, щоб не натиснути щось зайве.

Але поступово вона звикла, і перед нею відкрився справжній простір для пошуку супутника життя.

– Привіт! Мене звуть Галина Іванівна. Мені 65 років. Живу одна, діти й онуки виросли і живуть окремо. У мене своя квартира й дача. Я хазяйська, спокійна.

Шукаю людину, з якою зможу провести залишок життя і прикрасити свою самотність.

Приблизно таким був текст усіх оголошень, які жінка розміщувала в інтернеті.

Але хоч би скільки вона не намагалася, знайти «того самого», але ніяк не могла.

На вулиці було холодно. Виходити не хотілося. Замість прогулянок доводилося вигадувати собі інші розваги – виписувати журнали зі схемами для в’язання й рецептами, читати романи й дивитися улюблене кіно.

Звичайно, рідні іноді заходили та й інтернет значно розширив коло спілкування.

До того ж, онучка Галини Іванівни місяць тому принесла їй малесеньке кошеня, яке підкинули їм у під’їзд.

Тож тепер у її квартирі гасав пухнастий біло-рудий котик, ганяючи її нитки й капці.

Але все-таки не вистачало в цій повсякденності ще когось.

– Знаєш, Олю, як буває самотньо, особливо вечорами, – розповідала Галина Іванівна своїй найкращій подрузі.

– Я тобі ось що скажу. Іноді краще бути одній. У мене ось нічого хорошого. Як погульбанить, то не знаю, куди й подітися. Жодного спокою нема!

– Ну не всі ж такі. Є й хороші чоловіки, які не гульбанять…

Подруга розсміялася й подивилася поглядом дорослого, який добре відрізняє дитячу наївність від реальності.

– Якщо дізнаєшся, де такі водяться, то й мені скажи!

Тим часом, зі знайомствами Галині Іванівні дуже не щастило.

Замість бажаного цікавого й розумного зустрічалися пройдисвіти й самозакохані, які шукають швидше робітницю, аніж дружину.

Ось і цього разу вона йшла на зустріч, як їй здавалося, з солідним самотнім чоловіком, як і вона, давно розлученим, таким хто шукає домашнього затишку і неспішних розмов увечері за чашкою чаю.

Насправді ж він виглядав набагато старшим, аніж на фото, був нервовим і навіть грубуватим.

– Де ви живете? У вас своя квартира, чи будинок? – запитав він у перші хвилини зустрічі.

– Квартира. І дача… Хатина за містом…

– Добре, таке підходить. А заощадження якісь є? На що будемо жити?

– Я отримую пенсію. А ви хіба заради грошей шукаєте собі дружину?

Її якось різко потягнуло додому, і ноги самі попрямували у бік зупинки.

– Ви знаєте, мені пора. Я піду. Всього вам найкращого!

Під’їхав автобус, й Галина Іванівна швидко зайшла в нього, не дослухавши співрозмовника.

Вона заплатила за проїзд, сіла до вікна і почала задумливо дивитися на вулицю.

Вже увімкнули ліхтарі, автобус їхав знайомими вулицями. Вперше за довгий час жінка розплакалася.

– Як я втомилася бути одна. Як же ж я втомилася…

Галина Іванівна почала чекати весну.

– Ось прийде березень, і одразу поїду, – казала вона сама собі, ніби заспокоюючи та підбадьорюючи.

А все тому, що весна, літо й початок осені у неї проходили на дачі.

Її сусідом по ділянці був Дмитро Юрійович, дуже хороший чоловік. На відміну від неї, він жив у селі постійно, мав свій будинок та пасіку.

Як він сам завжди говорив, у місті йому було тісно й душно, а там – на городі попрацюєш, по гриби-ягоди сходиш, і нудьгувати ніколи!

Сама Галина Іванівна теж любила господарювати. Свою маленьку ділянку і будиночок вона перетворювала на квітучий садок, від якого очей не відвести.

До того ж, у цей час коло її спілкування розширювалося за рахунок дачних подруг, з якими вони збиралися вечорами, обмінювалися секретами і саджанцями, співали пісні.

– Давай-но, Галю, заспіваємо, давненько я не чув твоїх пісень, – сказав Дмитро Юрійович у прохолодний, вечір березня, коли вона не витримала і таки приїхала провідати свій дачний куточок.

Галина Іванівна засміялася. Свої співи вона всерйоз не сприймала, хоч і любила це діло.

Вони трохи поспівали, посміялися…

Її сусід задоволено сидів, попиваючи чай.

– Чим ти тут займався всю зиму? – запитала жінка.

– З кроликами порався, бджолами. Мед ось цього року добре продався, для тебе залишив кілька баночок. Я ж не їм, а ти, пам’ятаю, любиш мій луговий-квітковий.

– О, дякую, Дмитрику, а то я збиралася на базарі вже купувати.

– Ні, не купуй, я тобі з собою покладу. Ох, точно, забув! Я ж інтернет провів, – з гордістю додав чоловік.

– Оце ти молодець! Я теж крокую в ногу з часом. Телефон купила, онуки навчили користуватися. Ти давай теж реєструйся в соцмережах, будемо листуватися.

Вони дійсно обмінялися контактами, і почали надсилати один одному фотографії і писати повідомлення.

Дмитро Юрійович – перші квіти, пасіку, кроликів і відео про посіви.

Галина Іванівна – своє рукоділля, кошеня й смішні картинки.

…За весну в Галини Іванівни встигло трапитися ще одне невдале побачення, після якого було вирішено закінчити з цим і почати збиратися до традиційного літнього переїзду.

Щойно минули останні травневі заморозки Галина Іванівна з валізою, рюкзаком та перенесенням для кота зібралася на дачу.

Син відвіз її до самої хати, допоміг занести речі й поїхав.

А вона, розклавши все, взялася за прибирання. Справ за зиму накопичилося багато – протерти меблі й підлогу від пилу, вимити вікна, зібрати гілки, підв’язати фруктові дерева й кущі.

Як добре було знову опинитися тут!

Увечері прийшов її улюблений сусід з повними руками смаколиків – полуничним варенням, медом і млинцями.

Вони накрили на стіл, обговорили плани на цей сезон, посміялися, згадуючи минуле.

Кошеня в цей час встигло посидіти на колінах, покатати по підлозі витягнуту з ящика цибулину і поспати на вікні, де йому було влаштовано затишне гніздечко зі старої в’язаної шалі.

– Так, кумедний малюк! – сказав сусід. – Навіть подумав, чи не завести кота.

– Заведи, одразу веселіше в хаті стає. А то одній бути так важко.

Вечір був такий приємний, простий і спокійний, що тягнуло на розмови без прикрас. Слово за слово Галина Іванівна розповіла своєму дачному другові, як проводить зими.

Треба ж як дітям розповісти, то соромно, а тут легко.

Дмитро Юрійович її розумів, і сам похмурими зимовими вечорами сумував через свою вимушену самотність.

– Слухай, Галю, – раптом сказав сусід. – У мене є для тебе одна пропозиція…

Жінка здивовано дивилася на сусіда, не розуміючи, що відбувається.

– Що ж ти, Галю, принца собі міського шукаєш, а нас, сільських, до уваги не береш?! – усміхнувся він.

– Так ніхто ж і не кликав мене заміж! – здивувалася жінка.

– А якщо покличе, то що? Підеш? – хитро запитав сусід, накручуючи кінчики своїх пишних вусів…

…Буває так, що довго чекаєш щастя, а воно опиняється тут, поряд.

Так і трапилося з Галиною Іванівною. Це було найкраще її літо за останні роки.

А восени вона перевезла всі свої речі в село і залишилася, щоб зібрати врожай, зустріти зиму, дивитися серіали вечорами, гуляти по засніженому лісі, прикрашати будинок до Різдва, зустрічати гостей.

І більше не згадувати, як це бути одній…

Вам також має сподобатись...

Віктор гордо йшов по вулиці. – Ну, Людмило, готуйся до сюрпризу! – подумав він про свою дружину… Віктор зайшов у квартиру. Людмила саме готувала щось на кухні. – Ну що, кохана, тримай! – з порога почав радісно Віктор. – Це тобі! Жінка обернулася. – Коханий, що це таке? – здивувалася вона. – Це я тобі приніс! – відповів Віктор. – Ти ніколи раніше так не робив? – ахнула Людмила. – Щось трапилося? Дивно це все… – Та нічого не трапилося, просто купив і все! – почав уже обурюватися Віктор. Людмила з підозрою дивилася на те, що приніс її чоловік, не розуміючи, що відбувається

Ірина йшла з магазину з важкими пакетами продуктів у руках. А як же ж?! Хочеться донечку, та й себе побалувати смачненьким! Ірина хотіла наварити свіженького борщу, насмажити пиріжків, а на десерт приготувати медовик… Жінка вже підходила до свого будинку, як раптом її хтось гукнув. Ірина обернулася. До неї назустріч ішов якийсь молодик. Він був гарно вдягнений, високий і симпатичний. Щось у ньому було дуже знайоме, а що саме – Ірина зрозуміти не могла… – Не впізнаєш мене, так, Іринко?! – засміявся молодик. Ірина придивилась до нього й застигла з пакетами в руках

Ігор приїхав із заробітків і одразу пішов до своєї коханої Олени. Він подзвонив у двері, але ніхто не відкривав… Раптом відкрилися двері сусідки, Ганни Петрівни. Бабуся оглянула Ігоря. – Ігорчику, ти?! – сплеснула руками вона. – Прийшов таки! Точно, як вона й казала… – Хто казав, Олена?! – запитав Ігор. – Так, Олена, – відповіла сусідка. – Вона поїхала і просила передати тобі листа. Ганна Петрівна винесла невеликий конверт. – Ти заходь, сідай у кімнаті, прочитай, – сказала жінка. – Дякую, – сказав Ігор. Він зайшов у кімнату й розкрив конверт. Ігор швидко прочитав написане й застиг з листом у руках

Тетяна крутилася на кухні, приготувала декілька салатів, запекла курочку. Жінка зробила красиву зачіску, одягла найкращу сукню. Аякже ж?! Сьогодні у гості прийде її коханий Сергійко. Все було вже готово, коли в двері подзвонили. – Щось він зарано, – подумала Таня, ще раз глянула на себе в дзеркало і пішла до дверей. Жінка відкрила двері і застигла на місці. – І як це розуміти!? – тільки й вигукнула вона, побачивши на порозі свого «гостя»