– Пробач Юля, я люблю твого чоловіка, – тихо, ледве вимовляючи слова, промовила Ольга і опустила очі, ніби підняти їх на подругу було вище її сил.
– Ой, – схаменулась вона раптом. – У нас з ним нічого не було, ти не думай. Він, я впевнена, навіть не здогадується про мої почуття.
Юля мовчала. Новина настільки здивувала її, що вона ніяк не могла збагнути, що сказати на ці одкровення.
– І навіщо ти мені це кажеш? – насилу вимовила вона, пильно дивлячись на Ольгу, ніби бачила її вперше.
– Ну, ти ж моя подруга … Порадь, як бути …
– Оля, ти серйозно? Поклала око на мого Ігоря, а тепер чекаєш, що я підкажу як його відвести?
– Ні, Юля, ні! Якби хотіла – давно б відвела. Не можу. Ти ж моя найкраща подруга, – Ольга вклала в ці слова стільки улесливості, що Юлі стало погано:
– Та годі! Чи давно ти такою порядною стала? – Вигукнула вона, втрачаючи самовладання. – Чи я не знаю як ти крутиш чоловіками!
– Кручу. Точніше, вони самі крутяться. Ігор твій зовсім не такий. Він у мій бік навіть не дивиться. Поруч із ним я навіть не почуваюся жінкою. Так, «свій хлопець».
– А ти чого хотіла? – Юля вже ледве стримувалась. – Щоб він бігав за тобою?
Ольга машинально кивнула.
– Ну, знаєш! Тобі краще піти!
– Ти серйозно? – У голосі Ольги почулася образа. – Але ж я чесно зізналася, розраховувала на підтримку.
– Підтримку?! – Юля відчула, як глибоко всередині пробіг неприємний холодок. – Та я бачити тебе після цього не хочу!
– О, та ти власниця! – Оля посміхнулася. – Не чекала, що ти готова відмовитись від нашої багаторічної дружби через якогось чоловіка.
– Не якогось, а законного чоловіка, – поправила Юля. – Сподіваюся, ти не думала, що між ним і тобою я виберу тебе чи ще смішніше – відійду убік?
– Я порадитись хотіла, і тільки. Думаєш, легко стримувати почуття щоразу, коли ми зустрічаємося? – відповіла Ольга. – Ти, між іншим, сама мені на Ігоря очі розплющила!
– Я?!
– Звичайно! “Ігор, візьми в Олі пальто”, “Ігор, може проводиш Ольгу до зупинки?”, “Ігор, подивися комп’ютер Олі”, “Ігоре, запроси мою подругу на танець”. А мені подобалася його увага, хай і організована тобою! Що дивишся? Я не права?
– Іди, Олю. І більше не приходь. Сподіваюся, так ти швидше про нього забудеш і викинеш все це з голови.
– Сподівайся. Тільки ми з тобою не раз говорили про те, що люблять не за щось, а всупереч! А я кохаю його! І знаєш, подруго, не такої розмови я чекала. Тож тепер вважаю себе вільною у своїх діях.
Двері за Ольгою зачинилися, і Юля розплакалася. Від образи, від обурення, і що там казати – від переживання. Вона чудово знала, що Ольга не простить образу, а отже, над її шлюбом нависла серйозна проблема.
Вона й не підозрювала, що Оля в цей момент вже дзвонила Ігореві:
– Привіт, треба поговорити. Давай зустрінемось.
– Так заходь до нас, вирішимо твою проблему, – спокійно обізвався чоловік, який давно звик до присутності подруги дружини у своєму житті.
– Я не можу, – схлипнула Ольга. – Юля мені заборонила.
– Що заборонила?
– Приходити!
– З чого раптом? – щиро здивувався Ігор. Він знав, що Юля душі в Олі не чує, готова бігти до неї крізь ніч, якщо треба. І раптом: заборонила.
– Не знаю! – продовжувала “плакати” Ольга. – Я думала ти мені поясниш.
– Я звідки знаю? Це ваші справи, жіночі. Самі розбирайтеся.
– То ти прийдеш? – благаючим голосом запитала Оля. – Мені просто потрібна твоя допомога…
– Гаразд, зайду після роботи, – невдоволено кинув Ігор, – тільки не збагну: чим я можу допомогти?
– Мені здається, – ледь чутно промовила Оля, – це через тебе…
– Через мене?! Та гаразд!
– Приходь, я все розповім…
Чи треба говорити, що чоловіком опанувала цікавість, і він, зрозуміло, приїхав на поклик.
Оля вийшла у коротенькому халатику, заплакана, і (зауважив Ігор) дуже зворушлива.
– Розповідай, що там у вас сталося, – почав Ігор, але Оля зупинила:
– Стривай, ти ж з роботи, голодний. Я зараз…
Вона вийшла з кімнати, огорнувши чоловіка шлейфом чарівних парфумів.
Через п’ять хвилин перед Ігорем стояло м’ясо з духовки, апетитний салат, ігристе та два келихи.
Поки Ігор розливав, Оля присіла ближче і, зітхнувши, проникливо сказала:
– Думаю, вона здогадалася…
– Хто? – Ігор не одразу зрозумів, про що мова.
– Юля.
– Юля? Про що вона здогадалась? – Ігор приготувався спробувати м’ясо…
– Як м’ясо? Правда здорово пахне? Мій новий рецепт, – Оля вдала, що не почула питання і переключила увагу чоловіка, – Даси спробувати?
– То візьми собі…
– Ні, я хочу спробувати твій шматочок, – Оля, потяглася до Ігоря, злегка прочинила рота. Потім губами акуратно зняла з виделки запропонований шматочок, млосно закотила очі і, витримавши паузу, сказала:
– Божественно…
– То що Юля? – Запитав Ігор, щоб якось вгамувати хвилювання, що нахлинуло.
– Вона все знає. Можливо, з того часу, коли це почалося.
– Та що почалося? – Ігор помітно хвилювався.
– Не знаю, як сказати… Знаєш, додай мені ще…
Ігор підкорився машинально, простяг Ользі келих.
– Розумієш, – вона зробила ковток. – Я довго приховувала, переживала нашкодити, а сьогодні на мене нахлинуло і я зізналася.
– Зізналася в чому? Олю, кажи прямо.
– Я сказала Юлі, що люблю тебе, – видихнула та.
Ігор трохи келих не випустив:
– І ти це сказала Юлі?
– Так.
– Навіщо? Сказала б мені…
– І що тоді? – Оля посунулася до Ігоря ще ближче, млосно зазирнула в очі …
Ігристе, несподівана ситуація, красива жінка поряд, все це зробило свою справу. Ігор піддався.
На роботу він їхав від Ольги і сварив себе на чому світ стоїть:
– Що я накоїв?! Навіщо? Вона все розповість Юлі! Що я скажу? Як порозуміюся? Та й як таке поясниш! Так безглуздо вляпався! Де були мої мізки?
Підходячи до дверей офісу, він побачив Юлю.
– У неї був? – у лоб запитала вона.
– У кого? – Незграбно спробував вивернутися Ігор.
– У Ольги. Вона, звичайно, розповіла тобі про своє велике кохання, затуманила голову і використовувала за призначенням? – цинічним було не лише питання, а й тон, яким воно ставилося.
Ігор не став виправдовуватися:
– Ти ніби там була присутня … Не знав, що ти ясновидеця, – жарт явно не вдався, оскільки Юля на нього ніяк не відреагувала.
– Швидко ти здався. Інші пару днів пручаються, – з усмішкою сказала вона, і Ігореві здалося, що дружина сміється.
– Вибач, так вийшло.
– Нічого нового, крім одного: я думала ти інший. Може, воно і на краще. Слава Богу, дітей не встигли народити. Увечері зайди за речами. Я зберу.
– Ось так просто?
– А навіщо ускладнювати?
– Ти казала, що любиш.
– Так я й люблю. Тільки довіряти більше не зможу і поважати. Жити із зрадником я не готова.
Юля розвернулася і пішла.
Ігор не намагався її утримати. За п’ять років спільного життя він уже непогано знав свою дружину. Розумів: не пробачить.
Майже цілий день чоловік ходив сам не свій. Все валилося з рук. Думати про роботу не було ні сили, ні бажання.
Наприкінці робочого дня Ігор зателефонував до Ольги:
– Увечері приїду, – кинув він недбало.
– Навіщо?
– Що означає «навіщо»? Житиму в тебе.
– З якого дива? Я наче тебе не запрошувала.
– Так запроси.
– Ні. Я звикла жити сама і не планувала створювати сім’ю.
– А як же «люблю» і таке інше?
– Так я люблю. Лише жити з тобою не хочу. Доброї дружини з мене не вийде. Давай, зідзвонимося завтра?
– Та хто з тобою жити збирається? – не витримав Ігор, зрозумівши, що Юля мала рацію: його тупо використали.
– Коханий, ти голос на мене не підвищуй. Я тобі не Юля.
– Це точно – не Юля! Скажи бодай, навіщо ти все це влаштувала?
– Нудно мені, Ігоре. Та й Юлю треба було провчити: дуже швидко вона мене виставила. Я навіть сказала б грубо. Теж мені – святоша! Знав би ти, що ми з нею в юності витворяли!
– Ні, дякую, – Ігор кинув слухавку і подумав: «Поїду до дружини, благатиму, раптом пробачить. Вона повинна зрозуміти…»
Зрозуміла.
Але не вибачила…
