Єдина дочка Петренків зранку приголомшила батьків важливою новиною.
– Ми з Миколою одружуємося!
– Хм, ну гаразд, – байдуже знизав плечима батько.
– Заміж?! Ой, як же ж так?! – несподівано заголосила Ганна Костянтинівна. – Єдина дочка…
– Мамо, ми з Миколою зустрічаємося два роки, – засмутилася від реакції матері Вероніка.
– Та хоч п’ять! – вигукнула жінка. – Не хочу нічого чути! Справжні чоловіки працюють фізично, а не ручку в офісі тримають.
– Мамо, що за застарілі погляди? – обурилася Вероніка. – Тату, а ти чому мовчиш?!
– А що я скажу? Мати права, – сердито відповів Олег Іванович. – Могла б знайти і кращого чоловіка, тим більше ти в нас одна.
– Залізна логіка! – розвела руками дівчина. – Ми одружуємося, й крапка!
– Добре, псуй своє життя! – Ганна Костянтинівна несподівано змінила гнів на милість. – Сподіваюся, ви не гулятимете весілля, а просто розпишетеся в РАГСі?
– Ні, мамо, ми гулятимемо весілля! – запротестувала Вероніка. – Я не збираюся виходити заміж сто разів, тому хочу, щоб цей день мені запам’ятався на все життя.
– У вас гроші на весілля є? – хитро поцікавився Олег Іванович, намазавши на бутерброд товстий шар червоної ікри.
Сім’я Петренків мала у своєму володінні невеликий сімейний бізнес та кілька хостелів.
Не можна було назвати їх мільйонерами, але гроші у них водилися, і досить непогані.
Саме тому Вероніка розраховувала на допомогу від батьків, однак після слів батька зрозуміла, що дарма.
– Надія Василівна та Павло Андрійович обіцяли допомогти, – ніяково відповіла дочка.
– Майбутні родичі, чи що? – зайшлася сміхом Ганна Костянтинівна. – Якщо хочуть, нехай допомагають.
– Вони багато не можуть, – Вероніка спробувала натякнути батькам, що вона дуже потребує їхньої допомоги.
– Робіть на ті, що є. Чи ви на ресторан губу розкатали? Вам світить тільки їдальня. Чому б, до речі, не зробити там? – єхидно поцікавилася Ганна Костянтинівна. – Ми свого часу святкували так і нічого.
– Ми не хочемо в їдальні, – відповіла Вероніка, ледве стримуючи сльози.
Їй раптом стало так прикро, що у батьків є можливість допомогти, але вони просто не хочуть цього робити.
– Кредит беріть, якщо хочете розкішне свято, – запропонувала Ганна Костянтинівна.
– Навіщо я братиму кредит? Весілля всього один день, а виплачувати його доведеться кілька років, – скривилася Вероніка.
Вона сподівалася, що мати таки запропонує допомогу, але так нічого і не домігшись, дівчина подумала про те, що їм з Миколою доведеться розраховувати тільки на себе та майбутню свекруху зі свекром.
Проте Надія Василівна та Павло Андрійович мали середній достаток і змогли допомогти лише не на велику суму. На такі гроші особливо не розгуляєшся.
Вероніка сумно подивилася на гроші і остаточно усвідомила, що доведеться неабияк скорочувати список гостей.
– Сором який! Миколо, ну як не покликати Тетяну, Ірину і Жанну? Що я потім їм скажу? Ми хоч і не були близькими подругами, але часто разом гуляли, – з осудом промовила дівчина.
– Вероніко, мені теж доведеться відмовити кільком друзям, – важко зітхнув чоловік.
У результаті було вирішено піти на крайні заходи: значно скоротити список гостей, відмовитися від нової весільної сукні на користь чужої ношеної, великий торт теж довелося змінити на два маленьких, а також викреслити зі списку лімузин і квіти.
Загалом Вероніка з гіркотою зрозуміла, що свято буде максимально економним…
…За тиждень до весілля Ганна Костянтинівна зателефонувала дочці і поцікавилася, де і о котрій буде проходити весілля.
– У кафе, – неохоче відповіла Вероніка, яка досі ображалася на батьків за відсутність допомоги. – О третій годині.
– Чудово, – задумливо промовила мати. – Ой, забула! Я ж хотіла тобі сказати дещо важливе.
Вероніка застигла в очікуванні якогось сюрпризу.
– Ми купили нову машину! – похвалилася мати.
– Другу? – дівчина аж підстрибнула від почутого, ледь стримавши радість, і вирішивши, що це подарунок на весілля.
– Ну так, – задоволеним тоном промовила Ганна Костянтинівна. – О третій, так о третій. Гаразд, може, потім ще зателефоную.
Вероніка одразу поспішила нафантазувати собі, що мати може одуматися і допомогти їм з весіллям.
Проте більше Ганна Костянтинівна не зателефонувала, і дівчина остаточно зрозуміла, що батьки її навіть не думали про допомогу.
На весілля до дочки вони з’явилися у призначену годину. Гидливо обвели поглядом накритий стіл і саме кафе і відкрито скривилися, показавши, що свято їм уже не до вподоби.
Їх незадоволені фізіономії протягом усього вечора сильно зіпсували Вероніці настрій, і вона тільки й мріяла про те, щоб вони якнайшвидше пішли з весілля.
Масла підлила розмова Ганни Костянтинівни зі сватом.
– Кажуть, ви допомагали молодим із весіллям? – гордо поцікавилася вона, заздалегідь знаючи відповідь на своє запитання.
– Все правильно, – розгублено відповіла Надія Василівна, не очікуючи від нової родички якоїсь каверзи.
– Якщо взялися допомагати, тоді вже треба було не словом, а ділом. Щось зовсім не видно жодної допомоги, — сказала Ганна Костянтинівна.
– Чим змогли, – зніяковіло почервоніла жінка і розвела руками.
Вероніка, почувши частину цієї розмови, кинулася на захист свекрухи.
– Тобі б помовчати! Ви з батьком при великих грошах ані копійки нам не дали, хоч машину нову купили, – не стримавшись, сказала дівчина.
– Ми й не зобов’язані. Чоловік має таке вирішувати, – зневажливо пирхнула Ганна Костянтинівна.
– Так?! Значить, ось так?! Цікаво, а що подарували нам такі багатії, як ви, які все самі роблять? – Вероніка почала відкривати конверт, подарований батьками. – Дві тисячі? – додала вона, зайшовшись гучним сміхом.
– Яке весілля, такий і подарунок! – єхидно сказала мати і, розвернувшись на сто вісімдесят градусів, вигукнула: – Олеже, збирайся, ми їдемо додому!
Після слів доньки Ганна Костянтинівна кілька місяців не говорила з Веронікою, вирішивши, що дівчина навмисне виставила її скнарою на очах у бідних сватів…
